Сторінка:Дікенс К. Оліверъ Твістъ (Львів, 1891).pdf/98

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ночи вылазить зо̂ своєи норы и нипає въ болотѣ за ласощами свого рода.

Вже до̂йшовъ до Бетмаль Ґрінъ, звернувъ ся на лѣво и запустивъ ся въ правдивый лябіринтъ брудныхъ заулко̂въ, улиць и доро̂гъ сеи такъ густо замешканои дѣльницѣ мѣста, але нѣ разу не зблудивъ. Вко̂нци во̂йшовъ въ слѣпу улицю, запукавъ до дверей одного дому, хтось надо̂йшовъ, жидъ прошептавъ ко̂лька сло̂въ черезъ дѣрку въ замку, єго впустили и повели на гору.

Коли хопивъ за клямку дверей, загарчавъ песъ, а якійсь шерсткій мужескій голосъ спытавъ, хто се.

— То я, Біль, я, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ жидъ заглядаючи черезъ дверѣ.

— То входи, трупе! — сказавъ Сайксъ. — Положишь ты ся, дурна бестіє! Не по̂знаєшь сего чорта, скоро инакше вбравъ ся?

Справдѣ не по̂знавъ песъ Фажина схованого ажь по уха въ верхно̂й одежи и ажь коли жидъ розо̂пнявъ гузики, то поклавъ ся махаючи хвостомъ знову на землю.

— Ну? — сказавъ Сайксъ.

— Що — ну? — о̂дповѣвъ жидъ. — А, Нансі!

О̂нъ бувъ трохи несмѣлый и непевный, чи молода приятелька Нансі добре єго прийме, бо не видѣвъ вже єи о̂дъ того вечера, коли такъ горячо обставала за Оліверомъ. Але молода дама обо̂ймалась теперь зъ нимъ такъ, що о̂нъ зовсѣмъ переставъ бути непевнымъ. Она о̂дсунула своє крѣсло на бо̂къ и казала єму безъ гнѣву и балаканя сѣсти коло печи, бо зимный вечѣръ.

— Справдѣ, зимный вечѣръ, люба Нансі, — сказавъ жидъ и почавъ свои костисти̂ руки грѣти надъ огнемъ. — Вѣтерь такъ на-скро̂зь перевѣває чоловѣка, що наче до серця до̂стаєсь.

— Се справдѣ острый вѣтеръ, що ажь до твого