У загонистих мелодрамах на сцені водиться, щоб трагічні й комічні сцени чергувалися одна по одній, як ті червоні й білі смуги м'яса й сала в шинці.
Герой падає у в'язниці на в'язку соломи в кайданах, у путах, зломлений злигоднями, а зараз по тому в другій дії його вірний джура, що нічого не знає про долю свого пана, розважає глядачів жартівливою пісенькою. Серце зомліває, ми бачимо, як гордий, жорстокий барон знущається над героїнею; чеснота й життя її стоять під загрозою; з кинджалом у руці вона воліє вмерти, ніж вкрити себе неславою; і саме на ту мить, коли наше напруження досягає найвищої точки, дзеленчить дзвоник, і ми зненацька переносимось до блискучої залі в палаці, де сивоголовий сенешаль співає разом зі зграєю чудних васалів, перед якими гостинно розкриваються двері храмів і палаців і які вештаються без діла по всіх усюдах з веселими піснями та побрехеньками.
Нас вражають ці недоречні контрасти, але вони не такі неприродні, як це здається на перший погляд. Хіба в житті не буває ще раптовіших переходів від бенькетів до домовини, від жалоби до святкового строю, але різниця вся полягає в тому, що в житті ми активні дієві особи, а не пасивні глядачі. Сторонньому глядачеві здається,
