мізерії, висіла на його згорблених плечах, мов на жердці, а юне тільце зсохлося, мов у старого діда. Маленьке створіння мовчки стояло перед містером Бемблем, тремтячи як билинка, не сміючи звести на нього очі й жахаючись почути звук його голоса.
— Чого ти не дивишся джентльменові в вічі, впертий хлопчиську? — гукнула на нього місис Менн.
Дитина слухняно глянула вгору й ззирнулася з містером Бемблем.
— Що з тобою, парахвіяльний вихованче? — дуже доречно пожартував містер Бембль.
— Нічого, сер, — тихо відповів хлопчик.
— Ще-б пак! — скрикнула місис Менн, що, звичайно, відповіла веселим сміхом на сторожів дотеп. — Тобі-ж здається нічого не бракує?
— Я тільки хотів-би, — почав хлопчик.
— Ще чого! — скрикнула місис Менн. — Чи не хочеш ти сказати часом, що тобі в мене не добре? Ах ти, паршиве…
— Стривайте, моя пані, стривайте, — авторитетно спинив її порухом руки містер Бембль. — Чого-б ти хотів, сер?
— Я-б хотів, — несміливо провадив хлопчик, — щоб хто-небудь, письменний, написав для мене на клаптикові паперу кілька слів, і щоб він заклеїв і запечатав їх і зберіг їх після того, як мене покладуть у землю.
— Що базікає цей хлопчисько? — скрикнув містер Бембль; серйозний тон і виснаженість дитини справили на нього певне вражіння, хоч він бачив чимало таких картин на своєму віку. — Що це значить, сер?
— Я-б хотів переказати Оліверові Твісту, що я його люблю, — провадив Дік, — і що я часто, часто плакав, як згадував про нього, що він блукає десь поночі сам,
