— То що-ж ви знаєте про нього? Кажіть усе, мій друже. Що ви знаєте?
— Доброго ви, мабуть, про нього нічого сказати не можете? — в'їдливо спитав містер Грімвіг, пильно вдивляючись Бембелеві в вічі.
Той відразу відчув тон запитання і зловісно похитав головою.
— Я так і знав! — скрикнув містер Грімвіг, кинувши на свого приятеля переможний погляд.
Містер Броунлоу стурбовано глянув на сторожа й попрохав його розказати в кількох словах усе, що він знає про Олівера.
Містер Бембль поклав на стіл капелюх, розстібнув сурдут, згорнув на животі руки, замисленно схилив набік голову, мов викликаючи забуті спогади, помовчав і нарешті почав.
Нудно було-б переказувати слово в слово його промову, тим більше, що тривала вона понад двадцять хвилин. Коротко кажучи, зміст її зводився до того, що Олівер — підкидько, син негідних, непутящих батьків, що змалку він зарекомендував себе брехливою, невдячною, зіпсованою дитиною, що перебування своє в рідному місті він закінчив кривавою підлою розправою з маленьким беззахистним хлоп'ятком і втік після цього серед ночи з оселі свого господаря. На доказ того, що він не який-небудь самозванець і авантурник, містер Бембль розложив на столі свої документи. Потім знову згорнув на животі руки й з цікавістю уп'яв очі в містера Броунлоу.
— Боюся я, що це все щира правда, — сумно зідхнув той, переглянувши папери. — Ось вам гроші за ваші відомості, але я-б з дорогою душею дав-би вам утроє
