Назавтра, так коло полудня, коли Проноза й Бетс вийшли з дому в своїх звичайних справах, містер Феджін, залишившись віч-на-віч з Олівером, проказав йому довгу казань про найгірший з гріхів — чорну невдячність. Він винуватив Олівера в тому, що той з власної волі відцурався своїх вірних друзів, а ще дужче, що він намагався втекти від них після того, як на розшук його було витрачено стільки грошей і турбот.
Особливо напирав містер Феджін на той факт, що він дав Оліверові притулок, зогрів і захистив його і що без цієї вчасної допомоги він був-би десь пропав з голоду. Тут він, до речи, оповів про одного парубійка, якого він також обдарував своєю ласкою, але невдячний спробував був прискаржити його поліції і в наслідок цього одного погожого ранку його було повішено під муром в'язниці. Містер Феджін не заперечував своєї причетности до цієї трагедії, але з сльозами на очах нарікав на те, що легковажний, зрадливий вчинок перекінчика накликав на нього біду й зробив його жертвою обмови, що, як казати на правду, була конче потрібна для добробуту його, Феджіна, і кількох їхніх виборних друзів. Наприкінці, старий яскраво змалював досить огидливу сцену повішення і дуже чемно й щиро висло-
