самому на хліб заробляти. До того-ж він найменший, решта переросла.
— Так, мені саме такого й треба, — замислено мовив містер Сайкс.
— І він зробить все, що ти схочеш, Біллі, — провадив старий, — не встоїть, ти тільки його як слід налякай.
— Налякати? — скрикнув Сайкс, — налякати його можна! Тільки пам'ятай, якщо він мені на роботі джмеля підпустить, то ні за цапову душу пропаде! Жартувати я не люблю. Живим ти тоді його не побачиш. Поміркуй раніше! — похмуро провадив грабіжник, витягаючи з-під ліжка важкого лома.
— Я все це вже обміркував, — жваво відповів Феджін, — я придивлявся, дуже придивлявся до нього, соколику. Треба тільки, щоб він відчув, що він частка нас самих, треба, щоб у його мозкові угніздилась думка, що він — злодій, і тоді він наш! Наш до живоття! Кращої нагороди не можна було-б і вигадати. — Дідуган схопився руками за груди і аж затрусився з радощів.
— Наш! Ти хочеш сказати — твій, — поправив його Сайкс.
— Може й так, може й так, хай буде мій, Біллі, — корчився зо сміху Феджін.
— А чого, власне, ти так панькаєшся з цим дрантям? У Коммон-Гордені вештаєшся-ж пак до чорта дітлахів, чому ти не вибереш собі якого иншого, — спитав господар, дивлячись скоса на свого друга.
— На бісового батька вони мені здалися, соколику, — трохи зніяковіло відповів той, — вони нічого не варті. Скоро щось трапиться, вони полісменові одразу в око впадуть, і я їх все одно втеряю. А як навести цього хлопця на пуття, то він двадцятьох за пояс заткне,
