— Агов! — почувся хрипкий окрик, тільки-но вони переступили поріг темних сіней.
— Не репетуй, Тобі, краще присвіти-но нам, — відповів Сайкс, зачиняючи за собою двері засувом.
— Ага, друзько, — пролунав той самий голос. — Світу, світу, Барнею! Проведи джентльменів, та очумайся-бо, сплюхо!
Згаданий Тобі запустив, мабуть, чимсь у свого товариша, щоб розігнати його дрімоту, бо дерев'яна річ стукнула об підлогу, а потім щось позіхнуло, засопло й забубоніло.
— Чи тобі позакладало — не чуєш? — закричав той самий голос. — Біллі Сайкс чекає в сінях і нікому його зустріти, а ти сопеш тут, мов нализався опіуму. Розвиднілося в тебе в голові чи треба ще чавуновим лихтарем посвітити.
Почулося човгання пантофлів по голій підлозі, з дверей праворуч упала смужка світла, а за нею просунулася постать уже знайомої нам особи, що мала дві прикмети: вона гугнявила й виконувала обов'язки офіціянта в трахтирі на Сефрон-Хіллі.
— Містере Сайксе, заходьте, заходьте, будь ласка, — скрикнув Барней з щирою, а може й нещирою радістю.
— Заходь ти попереду, слиньку, чого стоїш, хочеш,
