Відповіднішої вістівниці смерти, як стара богаділка, що порушила спокій місис Корней, не можна було-б собі уявити. Тіло її згорбилося від довгих невеселих літ, паралізовані ноги тремтіли з немочи, її зморщене лице з перекошеним посинілим ротом скидалося більше на карикатуру якогось дикого маляра, аніж на витвір мудрих рук природи.
Ой ні! Як мало облич, створених рукою природи, залишає нам час у їх первісній красі, щоб тішити наш зір! Житейські турботи, жалі й злигодні відбиваються на людських обличчях так само, як і на людських серцях, і тільки, коли всі пристрасті заснуть і навіки випустять людину з своїх лабет, хмари, що затьмарювали лице людини, розвіваються й залишають по собі ясну, небесну глибінь. На суворих, застиглих рисах мерця виступає чистий вираз заснулої дитини, той давно забутий вираз, що він мав на світанку свого життя, і обличчя його стає таке тихе, спокійне, що ті, що знали його за його щасливих дитячих літ, побожно припадають навколюшки перед його труною.
Стара потвора похапцем шкандибала вдовж коридорів, шкутильгала по сходах, поспішаючи за наглядачкою
