Феджін звелів Пронозі подати до столу все, що було в хаті їстівного і, сівши насупроти грабіжника, почав напружено чекати.
Але Тобі, здавалося, не дуже поспішав. Спочатку Феджін мовчки пильно вдивлявся в риси його обличчя, намагаючись прочитати по них, які звістки він приніс, та дарма: його обличчя трохи змарніло, але властивий йому вираз цілковитої внутрішньої лагоди з нього не збіг, і крізь втому, бруд і колючу рудувату щетину на ньому світилася звичайна солодка, самозакохана ухмілка моторного красеня Тобі Крекіта.
Феджінові вривався терпець, він довго стежив з негерпінням за кожним шматком, що підносив собі до рота його гість, але нарешті скочив на ноги і в нервовому напруженні почав бігати туди й сюди по кімнаті. Але все було марно. Тобі їв і їв, з якоюсь олімпійською дражливою байдужістю, доки було що їсти, і, тільки спорожнивши всі тарілки, звелів Пронозі вийти, налив собі шклянку горілки й наче-б то намірився говорити.
— Отже одне по одному, Феджі, — почав він.
— Так, так, — скрикнув той, підсовуючись до нього.
Містер Крекіт хильнув ще трохи з шклянки, похвалив добрий джин і сів у свою улюблену позу, задерши ноги на невисокий примурок, так що його чоботи опинилися на одному рівні з головою.
— Отже одне по одному, Феджіне, де Біллі? — мовив він.
— Що? — скрикнув старий, зриваючись з місця.
— Ти-ж не хочеш сказати, що… — почав, бліднучи, Тобі.
— Я хочу сказати… де вони? — люто тупнув ногою Феджін. — Де Сайкс із хлопцем! Де вони були? Куди вони поділись? Чому вони не прийшли сюди?
