— Ми спіймали облизня, — тихо промовив Тобі.
— Знаю, читав, — відказав Феджін, витягаючи з кешені газету. — А далі що?
— Вони стріляли і влучили в хлопця. Ми дременули назад у поле й поволокли його за собою, навпростець через пень та колоду, а ці іроди за нами. Щоб їм!.. Усе село сколошматилось і навздогін з дрючками, з собаками…
— А хлопець?
— Біллі завдав собі хлопця на плечі й біг з ним щосили — та було важко. Тоді ми зупинились і хотіли повести його вдвох, але голова його звисла, він увесь захолов, а нас ось-ось наженуть; ну, вже тут, звичайно, своя шкура кожному миліша, — аби самому від шибениці втекти. Ми ноги на плечі й у різні боки, а хлопця кинули в канаві, живого чи мертвого, не знаю. Ось і все, що я можу сказати.
Феджін далі не слухав: він скрикнув, вчепився руками собі в патли й вибіг на вулицю.
