— Я їх не займав, — мовив невідомий, — це мабуть вітер, або сами собою зачинились. Та швидше-бо присвітіть; у цьому клятому лігві, ще чого доброго собі черепа розіб'єш!
Феджін нечутно зійшов униз і за хвилю повернувся з свічкою в руці: Тобі Крекіт спить у задній кімнаті, хлопці в передній — отже все гаразд, можна спокійно йти нагору. — І вони пішли.
— У нас мова недовга — можна й тут перебалакати, соколику, — сказав він, відчиняючи двері однієї з кімнат другого поверху, — бачите ми тут ніколи не світимо, а в віконницях є дірки, то, щоб сусідам не впав у око світ, я поставлю краще свічку на сходах. Отак!
З цими словами Феджін поставив свічку на горішні східці, супроти дверей і покликав невідомого до кімнати; це була зовсім гола й порожня кімната, тільки біля дверей стояла обідрана, стара канапа й поламане крісло. Стомлений гість важко плюхнув на неї, а господар підсунув собі крісло й сів супроти нього. В кімнаті було не зовсім темно; крізь напівпричинені двері свічка кидала тьмяний відблиск на протилежну стіну.
Якийсь час чоловіки говорили пошепки; з окремих уривчастих слів їх нерозбірної розмови можна було зрозуміти, що Феджін обороняється від якихось докорів свого гостя і що той чимсь страшенно роздратований. Вони потишкувалися так із чверть години і нарешті Монкс (так називав Феджін кілька разів під час балачки невідомого) трохи підняв голос і мовив:
— Кажу вам, що ввесь ваш план ні до чого не судний. Краще було залишити його тут зо всіма вкупі й зробити з нього звичайного злодійчука-кешенника.
— Ет, тільки послухати, що цей чоловік говорить! — знизав плечима Феджін.
