— Гаразд! Я повернув його для вас назад через ту дівчину і — диви — вона, мов на глум, стає на його оборону!
— То з дороги її, гадину, — нетерпляче скрикнув Монкс.
— Ще рано, соколику, — всміхнувся Феджін, — а до того-ж я цього діла не люблю… инакше з насолодою уже розквитався-б з нею. — Ох, Монксе, Монксе, знаю я цих дівчат, як облуплених! Хай тільки хлопець пуститься берега, і вона на нього умить начхає. Ви хочете робити з нього злодія. Коли він ще живий, то тепер я вже його напевно поверну на своє, але якщо… якщо… — прошепотів старий, підсовуючись ближче до свого гостя, — звичайно, це дурниці, але якщо сталося найгірше і він помер, то…
— То я цьому не винен! — з жахом скрикнув Монкс і схопив Феджіна за лікоть тремтячими руками. — Пам'ятайте, пам'ятайте про це! Я цьому не винен! все, що завгодно, тільки не смерть — я вам це одразу сказав. Я не хочу пролиття крови — кров завжди випливає нагору й переслідує, як привид. Якщо вони його застрелили — не я цьому винен — чуєте? — Щоб ця клята нора завалилась! — Що це? — раптом скрикнув він пополотнівши і в нестямі скочив на ноги.
— Що? Де? — ойкнув старий, хапаючи його за руку.
— Там, там… тінь… прошепотів Монкс, уп'явшись очима в протилежну стіну. — Я бачив там жіночу тінь у пелерині і в капелюшку — вона промайнула як подих.
Старий випустив його, і вони обоє вискочили з кімнати. Розтоплена від протягу свічка стояла непорушно на старому місці й освітила їм сходи і їх власні бліді обличчя.
Вони насторочили вуха, але ні, навкруги було тихо: ані звуку, ані шелесту.
