— Ану скажи це ще раз, паскудне ледащо! — звелів містер Бембль: — як ти смієш говорити такі речі? А як смієте потурати цьому ви, срамотнице, гульвісо! Цілувати її! Пхе!
— Я не хотів її цілувати, — пробелькотав Ной, — вона завжди лізе до мене сама з поцілунками і не питає, чи це мені довподоби.
— Ноє, бійтесь бога, — з докором скрикнула Шарлотта.
— Еге, еге, вона завжди до мене лізе, — провадив Ной: — вона мені не дає проходу… містере Бембль… вона мене завжди лоскоче за підборіддя… і… чіпляється з своїми любощами.
— Годі! — суворо обірвав його містер Бембль. — Ідіть до кухні, дівчино, а ти, Ною, замкни крамницю і, гляди — не смій ні слова пискнути, доки не повернеться хазяїн, а як він прийде, то перекажеш йому, що містер Бембль казав надіслати взавтра вранці труну для богаділки. Чуєш? — Цілуватись! — обурився він знову, здіймаючи до неба руки. — Простий люд у нашій парахвії дійсно так розпаскудився і угрузнув так глибоко в мерзоту, що просто жах пройма! Жах! Жах! Якщо парламент не зверне на це своєчасно уваги, — країна наша загине, а добролюбність нашого селянства піде за вітром! — З цими словами він вийшов грізно з майстерні — похмурий і величній у своєму гніві.
А тепер, коли ми провели його мало не до самої його хати й переконалися, що всі розпорядження для похорону старої богаділки вже зроблено, пора згадати про малого Олівера й поглянути, чи він ще й досі лежить у канаві, де його залишив Тобі Крекіт.
