чатися з містером Джайльзом. Ні, ні, як на мене, то я ніколи не пнуся вперед, хвала богові, я знаю, що я й де я… (І правду кажучи, чоловік цей дійсно добре знав, де він, і знав також чудесно, що він далебі не в приємному місці, бо зуби йому мов у пропасниці цокали).
— Ви боїтеся, Брітльзе, — мовив Джайльз.
— Ні, не боюсь.
— Ні, боїтесь.
— Ви навмисне помиляєтеся, містер Джайльзе.
— А ви брешете, Брітльзе.
Цю суперечку викликав докір містера Джайльза, а обурився він тому, що, прикриваючись чемністю, його товариші звертали на нього одного всю відповідальність за їх полохливий поворот додому. Але, на щастя, третій чоловік розвязав їх сварку дійсно по-філософському:
— Слухайте, мої панове, ми боїмося всі, ось що, — промовив він.
— Говоріть за себе самого, сер, — одказав містер Джайльз, що зблід дужче за всіх.
— Атож, — провадив той. — Тут не диво і злякатися. Я боюсь.
— І я теж, — признався Брітльз, — тільки ніхто не сміє так зухвало випікати цим своєму ближньому очі.
Ці щирі зізнання зворушили містера Джайльза, і він признався, що теж боїться; тоді всі троє повернули назад і кинулися бігти прожогом і бігли, бігли, висолопивши язики, аж доки містер Джайльз (найгладший за всіх, та ще до того обтяжений важкими вилами) не заволав до товаришів з проханням на мить зупинитись, щоб дати йому змогу перепросити за свої гарячі слова.
— Сміх та й годі, на що здатна людина в хвилину запалу, — мовив він, попрохавши вперед вибачення, — я
