міг стати вбивцею, душогубцем, — я знаю, я напевно убив-би когось із цих мерзотників, коли-б вони мені до рук попались.
Виявилося, що серця обох його товаришів віщували їм те саме, а тим часом їх запал теж трохи вщух, і тому вони почали спокійніше міркувати про причину такої раптової зміни в їх настрою в ту критичну хвилину.
— Я знаю, це все через цю кляту огорожу, — мовив містер Джайльз.
— А звісно, річ проста! — радісно вхопився за цю думку Брітльз.
— Запевняю вас, наш запал остудила ця огорожа і ні що инше, — провадив Джайльз, — тільки-но я переліз через неї, як почув, що увесь мій гнів, одразу, мов свічка, згас.
Виявилося, що через якийсь дивний збіг обставин з обома його сопутниками сталося те саме, якраз у ту саму мить; отже не лишалося жодного сумніву, що всьому винна огорожа — тим паче, що всі троє чудесно пам'ятали, коли саме трапилася з ними ця зміна, тоб-то пам'ятали, що пал їх охолов саме в ту мить, коли вони вгледіли розбійників.
Цю розмову провадили двоє чоловіків, що сполохали грабіжників, і мандрівний лютівник, що випадково ночував у клуні, із обома своїми дрантивими дворняжками був змушений приєднатися до погоні.
Містер Джайльз виконував обов'язки маршалка і ключаря в господі старої пані, а Брітльз служив тут з самого маленства свого на побігеньках і так і залишився для всіх «хлоп'ям, що подавало багато надій» хоча цьому хлоп'яті було вже понад тридцять років.
Підбадьорюючи себе балачками, дуже щільно тримаючись купи й полохливо озираючись на всі боки
