щоразу, як вітер сколихував тихим шелестом гілля, чоловіки добігли до дерева, за яким були сховали свого лихтаря, щоб грабіжникам не було видко, куди стріляти. Схопивши його, вони подалися додому, хорошою швидкою ристю, і довго ще потому, як постаті їх злилися з темрявою, червоне око лихтаря миготіло й танцювало у вогкій далині, мов блудний вогник над дряговиною.
Перед світом похолоднішало; густий туман низько постелився по землі, мов той дим. Трава зовсім змокріла; на стежках і в ямах стояла вода й грязюка; холодний, просяклий гнилими паруваннями вітер завивав по полю, а Олівер усе лежав нерухомо на тому самому місці, де його покинув Сайкс.
Почало благословитися на світ. Коли перший блідий промінь світанку, що здавався швидше останнім відблиском ночи, аніж провісником нового дня, — засірів на похмурому небі, — стало ще холодніше. Все, що видавало вночі таким страшним і непевним, виступало тепер що-раз ясніше з темряви й потроху набувало своїх звичайних обрисів. Посипав густий, рясний дощ, і важкі його краплі голосно зашуміли в сухому чагарнику. Але Олівер не чув, як дощ змивав йому обличчя; він лежав ще й досі на своєму глиняному ложі непритомний і безпорадний.
Нарешті болісний скрик порушив мертву тишу, хлопчик відкрив очі. Його ліва рука нашвидку перев'язана грубим брудним шарфом безсило звисла, мов чужа, а шарф просяк наскрізь кров'ю. Олівер так ослаб, що з величезним зусиллям ледве-ледве підвівся на половину, глянув навколо й застогнав ще раз із болю. Він так знесилів і перемерз, що все його тіло трусилося, мов у пропасниці, він хотів був стати на ноги, але здриг-
