нувся і звалився, мов сніп, на землю. Коли він прийшов до пам'яти (на цей раз млості обняли його ненадовго), якесь холодне передчуття, що він загине, якщо тільки залишиться тут, боляче стиснуло його серце; він змігся на останню силу, став на ноги й пошкутильгав уперед. Голова його йшла обертом, він хилитався й точився то в один, то в другий бік, мов п'яний, проте не здавався і, схиливши голову на груди, йшов, сам не знаючи куди.
Мозок його шарпали якісь неясні моторошні картини. Йому ввижалося, що Сайкс і Крекіт тягнуть його за руки й сваряться між собою: їх голоси, кожне їх слово бриніло над самим його вухом. В очах йому потемніло, він зробив страшне зусилля волі, щоб не впасти, і тоді лише помітив, що відповідає їм уголос, немов-би вони справді були поруч нього. Потім йому почало здаватися, що він іде кудись удвох із Сайксом, як напередодні, — повз них снують тіні якихось людей, а залізний кулак грабіжника болісно стискає йому руку. Зненацька він шарахнув назад: вдарив постріл, а за ним знявся гамір і лемент; в очах Олівера замиготіли вогні, щось заметушилось, загуло і чиїсь невидимі руки підхопили його, але крізь усі ці жахливі, невиразні привиддя, все його тіло пронизувало й гризло якесь напівсвідоме гнітюче почуття болю. Він пролазив майже механічно поміж підсішками огорожі крізь дірки в тинах, що зустрічалися йому дорогою, і все йшов і йшов уперед і нарешті вийшов на якийсь шлях. Тут почалася страшенна злива, і від холодних патьоків він нараз прийшов до пам'яти, озирнувся, поглянув навколо і побачив зовсім близько себе якийсь будинок. Може господарі зглянуться там на нього, а як не зглянуться, то краще, думав він, умерти недалеко живих людей, аніж конати самому серед голого порожнього поля. Він
