нічний грабунок перед своїми зачарованими слухачами (а особливо куховаркою та покоївкою, що не брали участи в гонитві й ловили тепер кожне його слово, не сміючи дихнути).
— Було мабуть пів на третю ночи, — оповідав містер Джайльз, — а може, не ручусь, і близько третьої, коли я прокинувся; перевертаюсь я отак на ліжку (містер Джайльз перевернувся на стільці і накрився наче ковдрою краєм обруса) і чую, наче щось шарудить.
(Тут куховарка дуже зблідла й попрохала покоївку замкнути двері; покоївка передала її прохання Брітльзові, Брітльз лютівникові, а той удав, що не дочуває).
— Кажу вам, щось шарудить, — провадив містер Джайльз. — Я вже хотів перевернутися на другий бік і заснути, коли це чую виразно: шарудить! — «Мабуть почулося», — подумав я спочатку.
— А як воно шаруділо? — спитала куховарка.
— А так, мов щось шелесть, шелесть, — відповів містер Джайльз, озираючись на всі боки.
— Ні, наче шкрябають залізом по тертці для горіхів — отак: шкряб-шкряб, — поправив Брітльз.
— Так воно шкрябало, коли ви вже встали, — заперечив містер Джайльз, — а на ту мить, коли я його вперше почув, воно просто шаруділо… Отже, я зриваю з себе ковдру, сідаю на ліжку й прислухаюсь.
— Господи! — скрикнули одночасно куховарка й покоївка і підсунулись ближче до столу.
— Прислухаюсь — і вже зовсім виразно чую: шарудить, — провадив містер Джайльз. — «Мабуть, хтось ломиться у двері чи в вікно», — думаю собі. «Що його робити? Треба збудити нашого Брітльза, а то ще переріжуть бідолашному хлоп'якові горло — що й не зчується».
