— Поганенько, — відповів лікар, — ех, Джайльзе, Джайльзе, боюся я, що ви собі лиха накоїли з цією халепою, — шкода й казати!
Джайльз здригнувся.
— Невже… невже він помре, сер? — злякано пролопотів він. — Я цього не переживу, сер. Ні, ні, я не хотів убивати дитини — правда, Брітльзе? — Бодай йому, — ні, ні, ні за що в світі, навіть за все столове срібло нашого графства я не взяв-би такого гріха на себе!
— Річ не в тому, — таємничо провадив лікар. — Джайльзе, скажіть мені, ви протестант?
Джайльз ізблід.
— Так, сер, сподіваюсь, що так, — прошепотів він.
— А ви, хлопче? — зненацька обернувся лікар до Брітльза.
— Господи помилуй! — здригнувся той. — Я… я те саме, що й містер Джайльз.
— Ага, то скажіть мені обоє, чуєте обоє, — грізно провадив лікар, — чи можете ви заприсягтись, що цей хлопчик, там, нагорі, — той самий, що вдерся сьогодні вночі скрізь вікно до комірки? Кажіть! Чуєте? Ми слухаємо!
Лікар, знаний у всій околиці за найдобрішу й найдобродушнішу в світі людину, спитав це так гнівно й суворо, що Джайльз і Брітльз, у яких від елю й усіх пригод останньої днини й без того в голові вельми шуміло, тільки одне на одне очі повитріщали.
— Пане констебль, прошу уважно слідкувати за відповіддю цих добродіїв, — провадив лікар і урочисто під ніс угору пальця, а потім притиснув його до кінчика свого носа, щоб примусити шановного цербера напружити всю свою увагу, — пане констебль, вважайте: їх відповідь матиме велике значіння.
