заберете геть своїх рук, — спокійно відповів горбань. — Чуєте?
— Чую, — відповів лікар, зо всіх сил струснувши свого бранця. — Де той клятий… як його в біса звати… Сайкс, кажи, злодюго, де Сайкс?!
Горбань витріщив свої вузенькі очиці, немов у німому подиві й обуренні, потім виприснувши, як в'юн з-під лікарової руки з жахливою лайкою зник у глибині сіней. Але дверей за собою він не встиг замкнути, і містер Лосберн вскочив за ним до хати, а звідтам до вітальні. Тут він схвильовано озирнувся навколо, але ніщо, ні одна річ, навіть опорядження кімнати не відповідало Оліверовому описові.
— Ну, що це значить? Чи скажете ви мені нарешті, на якій підставі ви так ґвалтовно вдерлися до моєї оселі? — визвірився на нього горбань, не спускаючи з нього свого пильного, пронизливого погляду. — Ограбувати чи вбити ви мене хочете? Кажіть!
— А чи ви бачили коли, чортове помело, щоб люди їздили грабувати в каретах? — роздратовано скрикнув лікар.
— Ну, то чого-ж вам тоді від мене треба? — провадив горбань. — Чи ви нарешті заберетеся звідси, к бісу? Поки я вам потилиці не намнув?
— Заберусь, коли схочу, — відповів лікар, зазираючи до сусідньої кімнати, що, як і перша, не мала нічого спільного з тим, як її змальовував Олівер. — Ви ще мені колись попадетеся до рук, мій друже.
— Ще-б пак! — засміявся бридкий каліка. — Ви мене тут завжди знайдете, коли вам тільки заманеться. Не на те я прожив у цій хаті двадцять п'ять літ, щоб тікати, як сполоханий горобець. Нема дурних, не залякаєте! Ви ще мені за це заплатите, заплатите! — З цими
