затулила лице руками й кинулася з риданням на канапу, не маючи більше сили стримати буйних сліз, що лилися тепер нестримно по її блідих щоках.
— Дівчинко, моя люба, я ніколи ще не бачила тебе в такому стані, — мовила старенька пані, ніжно обнімаючи її.
— Я-б не лякала вас, якби могла, тітусю, — відповіла, Роза. — Я направду боролася з собою дуже ревно, але не сила… Я, здається, справді трохи нездужаю.
Так, це була правда, коли внесли свічки, місис Мейлі і Олівер побачили, що за якихось пів години з того часу, як вони повернулися додому, личко дівчини стало мармурово-біле. Воно було прекрасне, але не те, що завжди: вираз його був якийсь сполоханий, похмурий, неприродній. За хвилю щоки її зашарілись, як жар, а в ніжній блакиті її очей спалахнули якісь дикі вогники; ще мить — і рум'янець збіг з її щічок, мов хвилева тінь від хмарини, і вона знову зблідла, як смерть.
Олівер, омліваючи, не спускав очей з місис Мейлі і побачив, що ця різка зміна в Розиному обличчі її дуже схвилювала; він сам теж страшенно злякався, але як старенька пані силкувалася не показувати своєї турботи, то й він зробив над собою таке саме зусилля; вони обоє зробили це так природньо, що, коли місис Мейлі, нарешті переконала Розу піти спати, настрій її значно покращав; здавалося, що їй стало навіть фізично краще, у кожному разі вона цілком серйозно запевняла, що завтра встане вранці зовсім здорова.
— Але-ж я сподіваюся, що жодної небезпеки нема! — спитав Олівер, коли місис Мейлі повернулася від Рози, — вони сьогодні, здається, трохи нездужають, та…
