— Годі, — мовила місис Мейлі, кладучи свою руку Оліверові на голову, — ти говориш, як дитина, мій бідний хлопчику, а проте, ти нагадав мені про мій обов'язок. Я на хвилину забула його, Олівере, але я сподіваюся, що це мені проститься, бо я стара і бачила стільки хворости й смерти на своєму віку, що занадто добре знаю, що таке біль останньої розлуки з любою людиною. Ох, скільки разів на своєму віку бачила я, що смерть забирає молодих, добрих, найкращих у тих, хто їх любить…
Сказавши це, місис Мейлі немов одним надлюдським зусиллям волі нараз заспокоїлась, перестала нарікати, підвела голову й сиділа тепер спокійна й тверда, як завжди. Олівер дивився на неї і не йняв віри власним своїм очам. А ще більше здивувало його те, що це була не хвилева зміна настрою і що протягом усіх наступних довгих днів і безсонних ночей, сповнених турбот і тривоги, стара пані виконувала свої сумні обов'язки сестри-жалібниці спокійно, бадьоро і назверх наче-б то з легким серцем. Але Олівер був ще малий і не знав, на що здатні сильні духом люди, коли над ними окошиться лихо. А в тім, звідки-ж йому було це й відати? — адже-ж ці люди самі себе так рідко знають.
Пройшла тривожна ніч. На ранок сумні віщування місис Мейлі цілком справдилася: Роза лежала в страшній гарячці.
— Ми мусимо боротися, годі марних нарікань, — мовила місис Мейлі, пильно дивлячись на Олівера, й притиснула пальця до уст. — Візьми цього листа, треба, щоб містер Лосберн одержав його як-найшвидше. Іди у сю-ж мить до міста — це всього чотири милі від нас, як іти полем навпростець, а звідти відішлеш листа негайно до Чертсі вершником-гінцем. Тобі допо-
