може господар заїзду. Я на тебе цілком покладаюсь, Олівере, я знаю, що ти це виконаєш.
Олівер нічого не відповів, але видно було, що в нього було тільки одне бажання: летіти прожогом до міста.
— Ось ще один лист, — провадила місис Мейлі, немов вагаючись, — тільки сама не знаю, чи посилати його зараз, чи зачекати трохи, коли я побачу, як стоїть справа з Розою. Мені не хочеться надсилати його передчасно, поки нема ще найстрашнішої загрози.
— Його треба відіслати також до Чертсі, пані? — спитав Олівер, горючи бажанням виконати швидше доручення, і простягнув свою тремтячу руку.
— Ні, — відповіла місис Мейлі, механічно віддаючи йому листа. Олівер глянув на нього й побачив, що його призначено для Гаррі Мейлі, есквойра, до палацу якогось поважного лорда, але точної адреси він розібрати не встиг.
— То що-ж, відсилати його, чи ні? — спитав він, нетерпляче глянувши на господиню.
— Ні, мабуть, краще заждати, — відповіла вона й відібрала листа. — Я почекаю до завтра.
З цими словами вона дала Оліверові гаманця з грішми, і хлопчик, не гаючи більше й хвилини, кинувся бігти до міста, що було сили.
Він біг полем, вузенькими межами, поспішав доріжками, попід огорожами, зникав серед пишних рун, виринав на галявах, де поралися женці й косарі; він летів, як вітер і зупинявся тільки коли-не-коли, щоб трохи віддихатись; аж нарешті упрілий, засапаний, запорошений дістався до базарного майдану сусіднього містечка.
Тут Олівер зупинився, шукаючи поглядом поштового заїзду. Перед ним був білий банк, червона пивниця
