Олівер поглядав з великою цікавістю на гостя; йому було, мабуть, років із двадцять п'ять, він був досить високий на зріст, мав гарне, відкрите обличчя й упевнені рухи. Минаючи величезну різницю років, він так скидався на місис Мейлі, що, якби він навіть і не називав її допіру своєю матір'ю, можна було-б і без цього вгадати, ким він їй доводиться.
Місис Мейлі нетерпляче виглядала свого сина на порозі маленького котеджу. Зустріч їх не обійшлася без хвилювання.
— Мамо, чому ви не написали мені про це раніше? — прошепотів Гаррі.
— Я збиралась тобі написати, але потім передумала; я хотіла спершу почути, що скаже містер Лосберн, — відповіла його мати.
— Але нащо, нащо було чекати? — провадив Гаррі: — що, коли-б сталося те, чого ви так боялись? Якби Роза… ні… я не можу навіть вимовити тепер цього слова… якби її хвороба звернулася на инше, ви були-б цього собі самій ніколи не простили! А я по вік вічний не зазнав-би більше щастя.
— Коли-б це сталося, то я боюся, що ти попрощався-б тоді зі своїм щастям навіки, — одказала старенька, — і один зайвий день все одно не мав-би тоді жодного значіння.
— Ну, а коли-б і так, мамо? — провадив молодий джентльмен. — А в тім, нащо я кажу «коли-б»… мамо, ви-ж самі, ви-ж самі мусите це знати.
— Я знаю, що вона заробила найчистішої, найбільшої в світі любови, — відповіла його мати. — Я знаю, що за її любов і відданість їй мало заплатити звичайним почуттям, вона варта чогось глибшого й тривалішого. Коли-б я цього всього не знала, і коли-б я до цього не
