пішли на спочин, якого по довгих днях турботи й непевности вельми потребували.
Олівер прокинувся вдосвіта; давно вже не вставав він у такому радісному настрої й не брався так охоче й весело до своїх ранішніх обов'язків. Клітки з пташками він порозвішував на їх звичайні місця, і миле пташине щебетання знову звеселило маленький котедж; найгарніші польові квіти пов'язав він у запашні букети, щоб вони могли тішити зір любої міс Рози. Жалоба, що повивала для нього останніми днями все навколо — навіть саме прекрасне лице природи, раптом зникла мов з чарівного наказу. Діямантова роса виблискувала наче яскравіш на листочках, вітер шелестів ніжніше в кущах, і навіть саме небо здавалося синішим і глибшим. Ось як впливає наш власний настрій на наше сприймання навіть суто-зовнішніх прикмет всього навколо! Люди, що, дивлячись на природу й на своїх братів-людей, звуть усе на світі безрадісним і нікчемним, мають до певної міри рацію, але-ж вони забувають, що всі ці похмурі барви це тільки відсвіт їх власних хворих очей і жовчного серця. Правдиві барви дуже ніжні і розгледіти їх можна лише добрим ясним зором.
Треба зазначити, та й Оліверові це одразу в око впало, що тепер на ранішню проходку виходив не тільки він сам. Одразу, після своєї зустрічи з Олівером того самого першого ранку (хлопчик повертався додому з величезним букетом польових рослин), Гаррі Мейлі відчув непереможний потяг до квіток і виявив такий смак що-до сполучення їх у букети, що незабаром заткнув за пояс свого маленького друга. Але зате Олівер знав, де шукати найгарніших квітів; отже, вони виходили тепер разом на ранішні «влови», нишпорили по всій околиці й поверталися додому з оберемками
