найгарніших у полі квіток. Вікно в кімнаті молодої дівчини стояло тепер широко відчинене, і вона з насолодою вдихала запашне літнє повітря, що навівало в неї силу й свіжість, — так ось на цьому вікні у гарненькій вазці завжди стояв окремий малесенький букетик. На превелике своє диво, Олівер з часом помітив, що цих зів'ялих квіток Роза ніколи не викидала, хоча акуратно щоранку на зміну зів'ялому букетові одержувала новий, свіжий. Олівер помітив також, що лікар, виходячи до садка на свою ранішню проходку, завжди позирав саме на це вікно, зупинявся чомусь під ним і дуже красномовно хитав головою. Отже за цими цікавими спостереженнями Олівер не помічав, як збігали дні, а Роза тим часом швидко одужувала. Хоча вона ще не виходила зі своєї кімнати й про вечірні гулянки майже зовсім забула (Олівер лише зо два рази виходив гуляти та й то недалечко вдвох з містером Мейлі), проте він зовсім не занудився. Він з подвійною енергією взявся тим часом до науки і вчився так старанно в сивоголового джентльмена, що навіть сам дивувався власному поспіхові. Але саме на цю пору з ним трапилася одна несподівана подія, що дуже вразила й збентежила його.
Він готував свої лекції завжди у невеличкій кімнаті першого поверху, в задній частині котеджу. Це була зовсім хуторянська кімнатка з невеличким плетеним віконцем, обвитим знадвору козолистом і ясмином, що сповнювали її своїми пахощами. Віконце виходило в садок, саме супроти фірточки, за якою лежало обгороджене пасовисько, а за ним розкинулися, скільки сягало око, килимом луги й ліси в далечінь. Поблизу не було инших будівель і осель, і ніщо не псувало широкого чарівного краєвиду.
