гарненькій кімнатці, що перед ним на столі лежать його книжки, і що теплий вечірній вітер шелестить у гущавині кучерявого ясмину за його вікном, а проте він спав. І нараз з ним сталася якась раптова зміна; на нього дихнуло чимсь важким, гнітючим; він з жахом відчув, що він опинився знову в Феджіновому логові. Просто супроти нього, в своєму улюбленому кутку сидів огидливий дід, тикав на нього пальцем і шепотів щось другому чоловікові, що сидів поруч з ним, але так, що Олівер не міг розгледіти його обличчя.
— Тс, соколику, — ніби прошепотів старий, — це він напевне, ходімо звідси.
— Ще-б пак! — наче-б то відповів незнайомий, — невже ви думаєте, що я-б його не впізнав! Та якби ціла зграя демонів втілилася в його образ і він сам був між ними, щось підказало-б мені, де він! Якби ви закопали його на п'ятдесят футів під землею і провели-б мене над тим місцем і тоді я впізнав-би, що там лежить він, хай навіть на це не було-б жодної вказівки.
Слова ці ніби вирвалися в незнайомого з такою ненавистю, що Олівер прокинувся зо страху й скочив на ноги.
Боже праведний! Що це? Чому серце його похололо, чому язик його приріс до гортани, чому він весь скам'янів? Там, там за вікном — просто супроти нього так близько, що він міг навіть торкнутись його, коли ще сидів за столом — стояв Феджін і зазирав до кімнати… А поруч з ним, пополотнілий з люти чи страху, а може з того й другого разом, стояв той самий похмурий чоловік, що був накинувся на Олівера біля поштового заїзду. Вони ззирнулись очима…
Це була одна хвиля, що блискавицею промайнула перед очима хлопчика; ще мить і обоє зникли. Але
