як це завжди буває, коли наша цікавість за браком нових даних, що підживляли-б її, згасає сама собою.
Тим часом Роза швидко одужувала. Вона вже виходила з своєї кімнати і навіть могла потроху гуляти по садочку й знову почала світити сонячним променем у своєму родинному тісному колі.
Але хоч у стінах маленького котеджу знову залунали веселі голоси й веселий сміх, і хоч ця зміна вплинула так відрадісно на всіх його мешканців, часом між ними немов пробігала якась тінь, ця тінь відбивалася иноді навіть і на Розі, і Олівер, звичайно, не міг не відчувати цього. Місис Мейлі часто замикалася з сином у своєму кабінеті і провадила з ним наодинці якісь довгі розмови, а Роза не раз виходила на люди з слідами сліз на своєму ніжному личку. Коли містер Лосберн остаточно призначив день свого від'їзду до Чертсі, усі ці лихі симптоми ще дучже загострилися: почувалося цілком виразно, що в родині діється щось непевне і що воно порушує душевний спокій молодої дівчини — і може ще чийсь.
Одного разу, коли Роза сиділа сама в їдальні, до кімнати ввійшов Гаррі Мейлі і трохи схвильовано й нерішуче попрохав у неї кілька хвилин на коротку розмову.
— Це… це… лише кілька слів, Розо, — мовив він, підсовуючи до неї своє крісло. — Те, що я хочу вам сказати, для вас, мабуть, не таїна — ви помітили, ви мусите знати про наймиліші мрії мого серця, хоча уста мої їх ще ніколи не промовляли.
Роза дуже зблідла, скоро Гаррі увійшов, але це може було лише наслідком її недавньої хвороби; на відповідь вона лише нижче нагнула голову й мовчки, чекаючи на
