— Якщо ваші почуття відповідають вашим поняттям про вашу повин… — почав Гаррі.
— Ні, ні! — спинила його Роза й зашарілась.
— То, значить, ви поділяєте моє кохання? — скрикнув він. — Скажіть, моя люба Розо, скажіть тільки це і бодай цим утишіть біль мого тяжкого розчарування.
— Якби від того не було шкоди тому, кого я люблю, я-б…
— Ви поставилися-б до мого освідчення цілком инакше? — спитав Гаррі, — не крийтесь хоч з цим від мене, Розо.
— Так, — але годі! — додала вона, визволяючи свою руку. — Нащо провадити нам цю болючу розмову, цю дуже болючу принаймні для мене розмову, що дала мені проте стільки щастя на все життя: бо для мене буде великим щастям сама згадка про те, що колись я посідала таке велике, високе місце у вашому серці. Кожен ваш новий життьовий поспіх даватиме мені нову твердість і силу. Прощайте, Гаррі! Так, як ми зустрілися сьогодня, ми з вами не зустрінемось більше до віку, між нами ніколи не буде того, що могло-б статися в наслідок цієї розмови, але що-до всього иншого, ми будемо звязані сталою, вічною приязню. Хай радістю, щастям і спокоєм буде сповнене ваше життя.
— Ще одне слово, Розо, — мовив Гаррі. — Скажіть мені про ваші власні міркування. Я хочу почути їх з ваших власних уст.
— Перед вами блискуче майбутнє, — твердо відповіла Роза. — На громадському полі діяльности вас чекає вся честь і слава, які тільки можуть забезпечити людині природні високі здібності та впливові родинні звязки. Але впливові родичі горді, а що-до мене, то я не хочу бути серед тих людей, що можуть кинути
