— Так, здається, сер, — одказав хлопчик.
— Я мабуть не скоро повернуся додому, і хочу, щоб ти мені час-од-часу писав — хоч бодай двічі на місяць — даймо що два понеділки на Головний Поштамт у Лондоні — гаразд?
— О, звичайно, сер, це буде для мене такою втіхою! — скрикнув Олівер, страшенно пишаючись цим дорученням.
— Мені хотілося-б знати, що… що поробляють моя мати й міс Мейлі, — провадив Гаррі. — Ти можеш писати мені багато цікавого про ваші гулянки, про ваші розмови і про те, чи вона… тоб-то я хотів сказати, чи вони здорові, щасливі, веселі. Розумієш?
— О, звичайно, дуже добре розумію.
— Але ти їм краще про це нічого не кажи, — похапцем додав Гаррі, — бо тоді матуся силкуватимуться писати мені частіше, а це для них зайвий клопіт і втома. Хай це буде нашою маленькою таїною, — і пам'ятай, пиши мені про все чисто, я на тебе цілком покладаюсь.
У захваті від такого почесного доручення, Олівер, сповнений почуття власної важливости, урочисто обіцяв встояти на слові, — додержати таємниці й повідомляти молодого пана про всі родинні новини, після чого той з ним тепло попорощався, запевняючи його, що він буде завжди йому за вірного прихильника й заступника.
Лікар сидів уже в кареті, а Джайльз (вирішили, що він залишиться тим часом з панями) стояв поруч, тримаючи напоготові дверцята карети; жіноча челядь висипала в садок подивитися на від'їзд дорогих гостей.
Гаррі глянув в-останнє на плетене вікно і вскочив до карети.
