— Постривайте, я зараз, — почувся знову той самий голос, потім голова зникла і вікно зачинилось.
— Це той самий чоловік? — спитала місис Бембль.
Містер Бембль хитнув головою.
— То пам'ятай, що я тобі казала, — просичала вона: — говори, яко мога менше, а то зрадиш нас з головою.
Містер Бембль, що ввесь час поглядав неспокійно на підозрілу будівлю, саме налагодився зауважити, що краще було-б взагалі відмовитися від усієї цієї замороки й повернути голоблі, та висловити цієї думки він не встиг, бо Монкс уже відчинив низенькі надвірні двері, край яких вони стояли й зробив їм знак заходити.
— Ходіть! — скрикнув він, нетерпляче тупнувши ногою, — не затримуйте мене!
Місис Бембль, що спершу наче-б то трохи вагалася, відкинула свій острах і перша сміливо переступила поріг, а містер Бембль, соромлячись, чи то боячись відстати, проліз за нею бочком; він почував себе, очевидячки, як собака в човні, і цілком втратив свою гордовиту поставу, що була завжди його головною прикметою.
— На якого біса стовбичили ви там під дощем, — звернувся до Бембля Монкс, замкнувши за ними двері.
— Ми впріли й хотіли трохи прохолонути, — пролопотів Бембль, безпорадно озираючись навколо.
— Прохолонути? — скрикнув Монкс, — а чи знаєте ви, що цей дощ і всі дощі, і всі зливи не здолають затопити того пекельного полум'я, що буяє в грудях людини. Прохолоди ви так швидко не знайдете — ні, ні, не сподівайтесь!
З цими приємними словами Монкс раптово обер-
