— Мг! Так значить це стосується до чогось коштовного, грошового? — збагнув Монкс, пильно вдивляючись їй у вічі.
— Можливо, — спокійно відповіла вона.
— Може якась річ, знята з неї, щось, що вона носила на собі, щось…
— Годі. Краще кажіть одразу, скільки; я вже досить почула, щоб знати, що ви саме і є той, кого мені треба.
Містер Бембль, що ще досі не довідався від своєї ніжної дружини нічого нового про животрепетну таємницю, прислухався до цієї розмови, витріщивши очі й витягнувши наперед свою шию; він здивовано поглядав то на жінку, то на Монкса і не йняв віри власним вухам, але подив його ще збільшився (якщо це взагалі було можливо), коли Монкс похмуро спитав, скільки вона править за свою таємницю.
— Ну, а скільки дали-б ви? — спитала місис Бембль, так само спокійнісінько.
— Може нічого, а може й двадцять фунтів, — відповів Монкс. — Спершу розкажіть, а там вже зцінимось.
— Накиньте ще п'ять монет. — Коли ви дасте мені двадцять п'ять фунтів золотом, я розкажу вам все, що знаю, — але не раніше.
— Двадцять п'ять фунтів! — скрикнув нестямно Монкс.
— Здається, я сказала досить виразно, — зауважила місис Бембль, — а в тім, це-ж зовсім недорого.
— Недорого, за якусь нікчемну таємницю, що, може, в дійсності нічого не варта, — роздратовано скрикнув Монкс, — адже понад дванадцять літ про неї ніхто нічого не чув.
— Час не псує цих речей, а навпаки, — як те добре,
