— Гаразд, — зауважив Монкс, не зводячи з неї очей, — далі.
— Саллі говорила про якусь молоду жінку, що породила кільнадцять років тому сина, у цій самій кімнаті, на цій самій постелі, де тепер умирала стара, — провадила місис Бембль.
— А-а! Прокляття! Який дивний збіг обставин, — мовив Монкс: губи його затремтіли і він втопив свої очі в темряву.
— Це був той самий хлопчик, що про нього ви говорили вчора ось з ним, — оповідала далі місис Бембль, зневажливо хитнувши головою на свого чоловіка, — повитуха обікрала його матір.
— Ще живу? — спитав Монкс.
— Вже мертву, — відповіла жінка і наче здригнулась. — Тіло ще не охолонуло, як вона вже вкрала те, що меруща мати благала її зберегти для своєї дитини ще за кілька хвилин до смерти.
— Вона його продала? — з розпачем скрикнув Монкс, — продала? Де? Коли? Кому? Давно?
— Насилу спромігшись на ці слова, вона впала на подушку й померла.
— І не сказала більше нічого? — прошепотів Монко здушеним страшним голосом. — Брехня! Я не дозволю гратися з собою! Вона мусіла сказати ще щось! Я з вас обох дух виб'ю, як не дізнаюся, що вона вам сказала.
— Це було все, — одказала назверх спокійно місис Бембль, очевидячки не налякана диким поривом дивного чужинця, чого ніяк не можна було сказати про її чоловіка, — але Саллі міцно вчепилася однією рукою в мою спідницю, і коли я вгледіла, що вона вже мертва й почала висмикувати спідницю з її закляклих пальців — я побачила в руці її клапоть брудного паперу.
