— А тепер сядь біля мене і губ не копиль, — наказав їй грабіжник, — а то я твою пику так розквашу, що ти її сама не впізнаєш, як до розуму прийдеш.
Дівчина послухалася. Стиснувши її руку, Сайкс впав на подушку, не спускаючи своїх осоловілих очей з її лиця. Дрімота хилила його: його повіки заплющувалися, він перевертався, ворушився, кліпав очима, засинав на кілька хвилин, потім з жахом схоплювався і дивився несамовитим, шаленим поглядом вперед і нараз в одну з цих хвилин збурення, мов важкий лантух, плюхнув горілиць на подушку і заснув глибоким непробудним сном.
Його стиснуті пальці випустили поволі Нансину руку, рука його безсило звисла і все його величезне тіло мов зцепеніло в глибокому забутті.
— Здається лавданум[1] уже допоміг, — прошепотіла дівчина, обережно підводячись, — я вже може й так запізнилась.
Вона швиденько напнула на плечі хустку, вдягла капелюшка, полохливо озираючись навколо, мов не звірялася на сон-зілля і з жахом чекала ось-ось почути на собі важкий дотик залізної руки. Але — ні, все було тихо. Вона підійшла навспинячках до ліжка, поцілувала коханого в губи, нечутно відімкнула й замкнула за собою двері й кинулася притьмом на вулицю.
У темному заулкові, яким вона простувала до головних вулиць, вартовий ознаймив криком пів на десяту.
— Давно вже било половину? — спитала вона його.
— За чверть години битиме десята, — відповів чоловік, освітлюючи її обличчя лихтарем.
— А йти туди що-найменше годину, — прошепотіла Нансі і швидко побігла вперед.
- ↑ Настоянка з опіуму.
