жіна того вечора, коли він вийшов з свого дому в Пентонвіллі.
— Це ви! — скрикнула Роза Мейлі.
— Я леді! — одказала Нансі. — Я та сама пропаща жінка, що накладає зі злодіями і, скільки пам'ятає себе з того часу, як очі її вперше рзкрились на лондонських вулицях, не знала кращого життя і доброго слова. Не турбуйтесь, не ховайте своєї огиди до мене, леді! Я молодша, аніж видаю, але я вже здавна звикла до образ і презирства. Найбідніші жінки жахаються мене й відступають від мене на вулицях.
— Який жах! — мовила Роза, мимоволі відсовуючись від чудної дівчини.
— Дякуйте богові день і ніч, люба леді, що добрі люди виховали й гляділи вас, — скрикнула дівчина. — На колінях дякуйте богові, що вам не довелося зазнати голоду й холоду, бешкету й пияцтва, і… і… ще чогось: ще гіршого, чого зазнала я, мало не від колиски. Так, так, від самої колиски, бо тротуари й риштаки були моєю колискою, як вони, мабуть, і будуть моєю смертельною постіллю!
— Як мені шкода вас! — тремтячим голосом мовила Роза, — від ваших слів мені серце кров'ю обливається.
— Хай благословить вас господь за вашу ласку! — одказала Нансі: — якби ви знали, що мені доводиться часом терпіти, ви справді пожалували-б мене. Але стривайте… Я нишком утекла від людей, що напевно вбили-б мене, якби довідались, що я побігла до вас розказати вам про те, що підслухала… Чи знаєте ви одного чоловіка на ймення Монкс?
— Уперше чую це ім'я.
— То значить він називає себе серед нас инакше, я так і думала, — провадила Нансі. — Перед кількома
