залишилося нічого, що-б повстало проти цього жахливого засліплення?
— Коли такі молоді, добрі, хороші леді, як ви, віддадуть комусь своє серце, — твердо відповіла Нансі, — то кохання може завести їх дуже далеко — так, так, навіть таких панночок, як і ви, що мають родину, друзів, кавалерів — все, все на світі, що скрашає їх життя. Але коли така жінка, як я, єдиний притулок якої — гробове віко, єдиний друг у хвилю недуги, чи смерти — доглядачка з богадільні — коли така жінка полюбить якогось чоловіка і дасть йому заповнити все її злиденне спустошене серце, що протягом всього її клятого життя не знало теплого слова, то хіба-ж може вилікувати її що-небудь у світі? Ні, ніщо, ніколи! Пожалійте нас, добра леді, пожалійте нас за те, що з усіх жіночих почуттів у нас залишилося тільки одне єдине та й те, замість бути нашою втіхою і гордістю, є для нас джерелом нових страждань і злигоднів. Така наша жорстока доля.
— Може ви візьмете від мене трохи грошей, що дадуть вам змогу прожити чесно — принаймні до нашої зустрічи? — мовила Роза, помовчавши трохи.
— Ані пені, — одказала Нансі, відмахуючись рукою.
— Не відвертайтесь від мене, не відкидайте всіх моїх зусиль стати вам у пригоді, — мовила ласкаво Роза, підходячи до неї — вірте мені, я щиро хочу вам бодай чим-небудь допомогти.
— Ах, якщо ви хочете допомогти мені, леді, то візьміть зараз моє життя, — відповіла Нансі, ламаючи руки, — мені ще ніколи, ніколи не бувало так гірко, як сьогодні, від думки, що я таке; мені було-б легше вмерти тут, аніж у тому пеклі, де пройшло все моє життя. Хай буде над вами завжди благословення боже і хай пошле він
