скористувавшись з їх жвавої розмови, вдягла нишком капелюха і вже лагодилася вийти з кімнати.
— Стривай лишень, Нансі! Це що таке? Куди це ти лагодишся пошвендяти серед ночи? — гукнув на неї Сайкс.
— Так, недалечко.
— Як ти говориш зо мною? Куди йдеш?
— Кажу, недалечко.
— А я питаю — куди? Чуєш?
— Сама не знаю: куди-небудь.
— А я знаю — нікуди! Ти нікуди не підеш. Сідай на місце! — звелів їй Сайкс з властивого йому духу суперечности, бо якоїсь иншої поважної причини забороняти дівчині виконати її бажання у нього не було.
— Мені щось голова болить, я вже тобі про це й раніш казала. Хочеться трохи свіжим повітрям подихати, — відповіла Нансі.
— Висунь голову у вікно!
— Так я не надихаюсь. Надворі краще.
— То й не надихаєшся, а надвір не підеш! — З цими словами Сайкс підвівся, замкнув двері й поклав ключа до кешені; потім здер з голови Нансі капелюшка й шпурнув його на стару шафу.
— Не велика штука, я й без капелюха піду! — мовила дівчина пополотнівши. — Що це значить, Біллі? Чи ти тямиш, що робиш?
— Чи я тямлю, що я… Та вона, мабуть, з глузду з'їхала, Феджіне, — як вона сміє так говорити?
— Не доводь мене до розпуки, — прошепотіла Нансі, притискаючи руку до грудей, немов намагаючись приборкати якийсь шалений вибух почуттів. — Пусти мене — чуєш, сю-ж мить.
— Не пущу!
