— Упертість, звичайна бабська впертість, соколику.
— Мабуть, що так. Я гадав, що вже укоськав її, та де, вона така навісна, як і була.
— Ще гірша, — замислено одказав Феджін. — Я ще ніколи не бачив, щоб вона з-за такої дурниці та таку бучу здіймала.
— І я не бачив. Мабуть, у неї в крові кипить ще гарячка й не може вибухнути наверх — га?
— Та так воно, видати, і є.
— А все-ж, якщо вона ще коли так зґедзкається, то я їй пущу кров і без лікаря, — мовив похмуро Сайкс.
Феджін хитнув головою на знак ухвали такого методу лікування.
— Вона денно й нічно доглядала мене й на крок від мого ліжка не відходила, коли я тут конав, як собака, а ти, вовча твоя душа невдячна, й на поріг не навернувся, — одказав Сайкс. — Нам тоді було дуже скрутно, як ми тоді голодували! Мабуть, з голоду, втоми, досади та нудоти в чотирьох стінах їй забило памороки.
— Авжеж, авжеж, тільки цить, соколику, — пошепки відповів Феджін, бо в цю хвилину до кімнати ввійшла Нансі й сіла на свій низенький ослін. Очі її були червоні й зовсім запухли від сліз, вона хилиталась, мов сама не своя, хитала головою і нараз несамовито зареготала.
— Знову якийсь новий ґедзь укусив! — скрикнув Сайкс, здивовано обертаючись до старого.
Феджін зробив йому знак головою не вважати на Нансі; незабаром вона дійсно відійшла й заспокоїлась. Прошепотівши на вухо грабіжникові, що вже все гаразд і щоб він не боявся, Феджін взяв капелюха й пішов додому; біля дверей він зупинився й попрохав присвітити йому на темних сходах.
— Проведи його, Нансі, — звелів Сайкс, набиваючи
