мало перехожих та й ті швидше поспішали своєю дорогою, не помічаючи, а вже в кожному разі не звертаючи жодної уваги на самітну жіночу постать і на постать чоловіка, що крався за нею. Їх зовнішній вигляд не міг збудити цікавости тих поодиноких лондонських блудяг, що час-од-часу пробиралися мостом під голим чорним небом, шукаючи, де-б прихилити на ніч голову: під холодним склепінням мосту чи під піддашком якогось зруйнованого житла. Отже обоє стояли мовчки; до них ніхто не промовляв, і вони ні до кого не озивались.
На річку впав важкий туман; крізь його густу завісу здалеку з маненьких суден, ошвартованих коло пристаней, блимали тьмяні червоні вогники й чорніли будівлі на березі. У цій густій млі вогники втрачали свій блиск, а контури темних будов мов зливалися з нею. Понад темною масою дахів і шпилів здіймалися вгору з обох боків річки задимлені, почорнілі стіни старих товарових складів; вони похмуро тяжіли над холодною поверхнею води, такою темною, що в ній навіть не відбивалися їх важенні, непорушні силуети. Стара башта церкви Спасителя і шпиль святого Маґнуса, давні велетні — вартові старовинного мосту, видні були крізь туман, але густий ліс мачт кораблів і гостроверхі шпилі церков тонули в млі.
Дівчина вже кілька разів пройшла нетерпляче туди й сюди (її таємний дозорець не спускав з неї ані на хвилю своїх очей), коли важкий дзвін церкви святого Павла ознаймив початок нової доби. Північ спустилася над велелюдним містом: над палацами, нічліжками, притулками, в'язницями й домами божевільних; над ложами народження і ложами смерти, над ложами здорових і ложами хворих, над скам'янілими обличчями трупів і над тихим дитячим сном — північ повила всіх і все.
