— Так, так, вже дуже пізно, — схвильовано проказала дівчина.
— Але-ж чим скінчиться життя цього безщасного створіння! — скрикнула з одчаєм молода леді.
— Чим воно скінчиться? — повторила дівчина. — Гляньте перед себе, леді. Гляньте на чорну глибінь. Хіба вам рідко доводиться читати в газетах про таких нещасних жінок, як я, що кидаються з мосту в воду, не лишаючи за собою й однієї живої душі, що заплакала-б, пожалувала-б за ними. Може, зо мною станеться це за кілька літ, може, за кілька місяців, — але рано чи пізно, воно мене не мине.
— Не кажіть, не кажіть цього! — скрикнула ридаючи молода леді.
— Ви про це ніколи не дізнаєтесь, леді, — одказала дівчина.
— Добраніч, добраніч!
Старий джентльмен одвернувся.
— Ось гаманець! — скрикнула молода леді, — візьміть його заради мене, може він вам знадобиться про чорний день!
— Ні, я зробила це не для грошей, — одказала дівчина, — залишіть мені хоч цю маненьку втіху, мені буде солодко про це думати. Дайте мені краще якусь вашу річ, те, що ви носите на собі… Я хотіла-б… ні, ні, тільки не перстень… дайте мені вашу рукавичку або хустинку… Що-небудь на спомин про вас, моя люба леді. Так! Прощайте, прощайте!
Бачучи жорстоке хвилювання дівчини й боячись накликати на неї біду, старий джентльмен вирішив відпустити її. Вони пішли, й незабаром їх кроки й голоси завмерли в далині.
Постаті молодої леді й старого джентльмена пока-
