— Даймо, що цей парубок стежить за нами, виказує на нас усіх… даймо, що він знюхався для цього з якимись людьми, призначив їм побачення на вулиці, змалював їм, як ми виглядаємо, змалював їм усі прикмети кожного з нас зокрема й виказав їм місце, де ми всі сходимось і де нас можна найкраще застукати. Даймо, що він це все зробив, а до того виказав одну нашу справу, в якій ми всі до певної міри зацікавлені, — вважай, що зробив він це з власної доброї волі, з власної примхи, ніхто його за язика не тягнув, не злапав, не стояв з ножем коло горла, не засаджував на хліб і на воду, не вимотував душі попівською балаканиною, — ні, уяви собі, що йому просто ні з того, ні з сього заманулося нишком вимикатися з хати й розважати душу саме з тими людьми, яким ми всі як сіль в оці. Чуєш, чуєш, що я кажу? — скажено скрикнув Феджін, і з очей йому аж іскри посипались. — Даймо, що він це все вчинив — що тоді?!
— Що тоді? — з жахливим прокльоном перепитав Сайкс. — Тоді, якби я застав його ще живим, я-б розчавив йому черепа своїм підкованим залізом закаблуком на стільки шматків, скільки в нього волосинок на голові.
— Ну, а що коли-б це зробив я? — вискнув тремтячим голосом Феджін. — Що, коли-б це зробив я, я, що знаю так багато про всіх, я, що міг-би загнати на шибеницю силу людей, опріч себе самого?
— Не знаю, що-б я зробив, — відповів Сайкс, стискаючи зуби й полотніючи від самої думки про таку можливість. — Я, мабуть, накоїв-би такого лиха у в'язниці, що мене-б закували з ніг до голови в кайдани, а якби нас поставили на зводи, то я накинувся-б на тебе на суді й на очах у всіх розтоптав-би твій мізок.
