нову поживу, а потім, мов підживившись, ще вище й легше здіймалося вгору. Гук збільшувався що-хвилі. Там були люди — жінки й чоловіки, там було світло, гомін, тиснява. Сайксові мов удруге світ розвязався. Він кинувся вперед, навмання, навпростець, через бур'яни й кущі терену й шипшини, а перед ним, таким самим скаженим темпом, голосно гавкаючи, нісся його вірний пес.
Він добіг до пожарища. Напіводягнені постаті снували туди й сюди, одні тягли силоміць наляканих коней із стаєнь, другі виганяли корів і волів на вулицю, треті вискакували з оберемками різного добра з охоплених полум'ям будівель під вогненним дощем іскор і під гуркіт розпалених вогненних сволоків, що зривалися з дахів і гупали на землю. Крізь відтулини, де ще тому година були двері й вікна, виривалися потоки скаженого полум'я; стіни хиталися й завалювались у ці горючі цямрини, розтоплене до ясного жару оливо й залізо стікало цівками на землю. Жінки й діти лементували; чоловіки підбадьорювали одне одного вигуками; стукотіння помп і дзюрчання води, що з шипінням лилася на горюче дерево, ще збільшували цей несвітський галас.
Сайкс кричав разом з иншими, аж поки не захрип і, тікаючи від жахливих спогадів і від себе самого, кинувся у саму середину вогненного пекла.
Він не спочивав і, шукаючи забуття, кидався з невсипущою енергією з одного місця в друге — то до помпи, то просто вперед, крізь димову й вогненну заслону, але завжди туди, де було найбільше галасу й людей. Його постать маячіла скрізь — на драбинах, на дахах, на помостинах, що тріщали й вигиналися під його важким тілом, під градом цеглин і каміння, що сипався над його головою — по всіх кутках пожарища був він; але його
