Ця думка була цілком природня, й усі погодилися з нею, а собака заліз під лаву й заснув, не вважаючи більше ні на кого.
Стемніло. Віконниці замкнули й на стіл поставили свічку. Жахливі події останніх двох днів жорстоко вразили всіх трьох злочинців, а ще більше нервувала їх власна небезпека й непевність.
Вони підсунулися щільніше один до одного, здригаючись од кожного звуку.
Розмовляли мало, та й то пошепки, й сиділи тихі й приголомшені, неначе в сусідній кімнаті лежало тіло замордованої жінки.
Так вони просиділи кілька часу, коли нараз у надвірні двері щось хапливо постукало.
— Це малий Бетс, — мовив Кегс, сердито насупившись, щоб замаскувати свій страх.
Внизу знову постукало.
— Ні, це не Бетс. Він стукає не так.
Крекіт підійшов до вікна і, здригнувшись усім тілом, відскочив назад. Годі було й говорити, хто був за дверима: його пополотніле обличчя свідчило про це без слів. Собака теж скочив на ноги й кинувся скиглячи до дверей.
— Ми мусимо його впустити, — мовив Тобі і взяв свічку.
— А хіба ніяк не можна без цього? — спитав хрипким голосом Кегс.
— Не можна. Я мушу його впустити.
— Я не хочу сидіти в темряві, — провадив каторжний, беручи з комина другу свічку й запалюючи її об свічку Тобі. (Рука його так тремтіла, що в двері постукано ще двічі, заким він встиг її запалити).
Крекіт пішов одчиняти.
