Слідом за ним до кімнати ввійшов якийсь чоловік: нижня частина його обличчя була обвязана хусткою, друга хустина була пов'язана навкруг голови під капелюхом. Він помалу розмотав їх: бліде обличчя, ямкуваті очі, запалі щоки, неголена борода, змарніле, охляле тіло, неспокійний, здушений віддих — це був не Сайкс, а його привид.
Він поклав руку на стілець, що стояв посеред кімнати, і хотів сісти на нього, але нараз усім тілом затремтів, глянув через плече й підсунув стільця до стіни; він присунув його так щільно, як тільки можна було, й тільки тоді сів.
Ніхто не озвався до нього. Він мовчки дивився на них, на кожного зокрема. Що-разу, коли хтось із трьох крадькома зводив очі і ззирався з ним ненароком, то одвертався зніяковіло на бік, а коли його глухий придушений голос порушив тишу, всі здригнулися, немов ніколи досі не чули його.
— Як опинився тут пес? — спитав він.
— Прийшов сам. Години зо три тому.
— У вечірній газеті пишуть, що Феджіна спіймано. Правда чи брехня?
— Правда.
Вони замовкли знов.
— Прокляття! — скрикнув Сайкс, проводячи рукою по чолі. — Хіба ви не маєте чого мені сказати?
Усі троє похнюпились і зніяковіло зачовгали на стільцях, але нічого не відповіли.
— Слухай, ти, це-ж твоя хата, — звернувся Сайкс до Крекіта. — Що ти думаєш зробити: віддаси мене поліції чи переховаєш тут, доки не вщухне гонитва.
— Лишайся, коли думаєш, що тут безпечно, — відповів господар, помовчавши трохи: він вагався.
