рухами, не розуміючи гаразд, що він хоче зробити. Але нараз вона зрозуміла й зрозумівши, що його зусилля марні, заревла таким переможним ревом, супроти якого її попередні крики здавалися шепотом. Вона ревла, хвилювалась і знов ревла. Ті, що стояли далі й не знали причини цього реву, підхопили його теж, і він нісся тепер луною зо всіх боків, немов усе велелюдне місто скупчилося тут, щоб проклясти вбійника.
Потік злих, роздратованих людей сунув сюди з вулиці все ближче, ближче, ближче, і в тремтливому полум'ї смолоскипів то тут, то там маячіли запеклі розсатанілі обличчя. Юрба вдиралася в будинки по той бік рову, випирала в кожні рами й мостилася скрізь, де тільки можна було; ґрона людських голів визирали з кожного вікна, навіть на дахах купами нагромадилися люди. Три найближчі дерев'яні містки вгиналися під вагою людських тіл. Але юрба плавом плила, прибувала, люди розлазилися по всіх кутках, вилазили на стовпи, на дерева, аби тільки скинути оком на злочинця й послати і собі прокльон на його голову.
— Злапали! Злапали! — скрикнув якийсь чоловік з найближчого містка. — Слава!
Всі капелюхи полетіли вгору, й знову повітря здригнулось від реву.
— П'ятдесят фунтів тому, хто приведе мені його живцем! — почувся з того самого кутка голос якогось старого джентльмена. — Я не зійду з цього місця й чекатиму тут на того, хто з'явиться по гроші.
Знявся ще дужчий рев. На цю хвилину пронеслась чутка, що двері нарешті виламано й що той чоловік, що перший згадав за драбину продерся в середину, — і зненацька юрба відхлинула назад до фасаду. Побачивши, що глядачі посунули з місточків, ті, що примостилися
