мовив містер Броунлоу. — Скажіть, що сталося з другою його донькою… з маненькою.
— Коли батько її помер в чужому місті, — прикрившись чужим іменням, не залишивши по собі ані листа, ані записної книжки, ані клаптика паперу, що могли-б навести на його слід його приятелів або рідних, — дитину взяла в-прийми убога селянська родина, — відповів Монкс.
— Далі, далі, — наказав містер Броунлоу, роблячи знак місис Мейлі наблизитись до нього.
— Вам не поталанило дізнатися, де подівся з своєю родиною старий офіцер, — провадив Монкс, — але там, де приязнь буває часом безсила, ненависть прокладає собі дорогу. Минув рік, і моя мати довідалась про це докладно й розшукала дитину.
— І вона взяла її до себе?
— Ні. Селяни ці були дуже вбогі і незабаром вони, тоб-то він, чоловік, почав нарікати на свій добросердий вчинок. Отже моя мати заплатила їм трохи і залишила в них тим часом дівчину, пообіцявши надіслати їм потім ще грошей, чого вона, звичайно, не зробила. Хоч вони були вже самі не раді, що взяли приймачку, й дуже бідували, але моя мати вважала, що цього ще мало і щоб дитина їм зовсім увірилась, вона оповіла їм про ганебний вчинок старшої сестри їх приймачки, — звичайно, у найвідповіднішому для себе тоні. Мати застерегла їх, щоб вони добре пантрували дівчинки, бо в її жилах тече погана кров, сказала їм, що вона позашлюбна дитина і безперечно теж колись стане на погану стежку. Усе ніби підтверджувало її слова; селяни повірили їй, і для дитини почалося таке каторжне життя, що навіть ми з матір'ю не могли-б побажати їй гіршого. Коли нараз одна удова, що мешкала на той час у
