кавив фасон його убрання, скільки воно може коштувати і як він його одягає. Якийсь старий опасистий джентльмен, що був вийшов з півгодини тому, тепер повернувся і сів на своє місця за столом суддів. Феджін подумав, що він, мабуть, ходив на обід і почав міркувати, де він міг обідати й чим його частували. Ці байдужі спокійні думки снували в його голові, аж доки щось нове не впадало йому в око й не викликало нової нитки думок.
А проте, його ні на хвилину не залишало гнітюче, всеосяжне, всепереможне почуття, що він стоїть над чорною прірвою могили. Це почуття тяжіло ввесь час над ним, але воно було якесь невиразне, далеке, і він не міг скупчити на ньому своїх думок. І навіть тоді, коли його кидало в жар і все тіло його здригалося від думки про близьку ґвалтовну смерть, він починав рахувати залізні зубці ґрат перед собою й дивуватися, чому один з них обламався і чи його полагодять, чи залишать так. Потім його знову починала гризти думка про жахливу шибеницю та ешафот, і разом з тим служник, що скроплював водою підлогу, щоб прибити порох, звертав на себе його увагу, і знов настирлива думка поверталася до старого.
Нарешті пролунало «тиша», і всі очі вп'ялися в двері. Присяжні пройшли зовсім близько повз в'язня і сіли на свої місця, але їх обличчя не сказали йому нічого: вони були мов висічені з каменю. І знову все затихло, заніміло: ні шелесту, ні подиху… і пролунало: «винен».
Стіни здригнулися від потужного одностайного викрику, за ним вирвався ще дужчий, ще гучніший удруге, втретє, грізна луна пішла по всій будівлі, гук дужчав і зростав, мов сердите гуркотання грому. Юрба на вулиці відгукнулася веселим криком на звістку, що злочинець умре в понеділок.
