Тут його обшукали, щоб упевнитись, що він не сховав якоїсь зброї й не уникне законної кари, стративши сам себе, а потім того відвели до камери «смертників» і залишили його — насамоті.
Він сів на камінну лаву, що стояла супроти дверей і мала бути за ліжко й ослін, спустив додолу свої запалені червоні очі й спробував скупчити свої думки. Потроху він почав пригадувати окремі уривки з того, що говорив суддя, хоча тоді він не міг наче ані слова розібрати. Слова почали виринати одне по одному в його мозку й розміщуватися за своєю чергою і незабаром вся промова судді поновилася в його пам'яті: «Повісити за шию і щоб висів, доки не настане смерть», — так кінчався вирок… «повісити за шию і щоб висів, доки не настане смерть».
Коли стемніло, Феджін почав згадувати всіх відомих йому людей, що скінчили своє життя на ешафоті, — дехто через нього самого… Скільки було цих людей! Вони маячіли так швидко в нього перед віччю, що він ледве встигав їх рахувати. Він бачив на власні очі, як їх карали смертю й кепкував з тих, що вмирали. З яким смертельним гуркотом падала з-під їх ніг дошка на землю і як зненацька ці кремезні дужі люди оберталися на купу лахміття, що безсило звисало на мотузці. Дехто з них перебував, може, в цій самій камері, сидів на цьому самому місці.
Було вже зовсім темно: чому не несуть світла?.. Камера ця стояла вже давно, давно; скільки десятків людей провели в ній свої останні години! Це не камера, а камінний склеп, повний мертвих тіл… он мішок… петля… скручені руки… знайомі обличчя, що дивляться на нього навіть крізь цю гидку заслону. — Світла! Світла!
Коли він позбивав собі до крови кулаки об
