— Я не боюсь, — мовив пошепки Олівер, випускаючи руку містера Броунлоу.
— Папери, — прошепотів Феджін, притягаючи до себе хлопчиська, — папери лежать у торбинці, в дірці, видовбаній над комином у передній кімнаті горішнього поверху. Я хочу поговорити з тобою, соколику, дуже, дуже хочу…
— Іди, іди до них, — прошепотів Феджін, штовхаючи Олівера до дверей і дивлячись безтямно перед себе. Скажи їм, що я заснув — тобі вони повірять. Ти мене можеш врятувати — візьми мене. Швидше, швидше-бо!..
— Добре… добре, це нам допоможе, — провадив Феджін. — Спершу в ці двері… — Коли я тремтітиму й здригатимусь, ти не вважай на це, а тільки поспіши… Швидше, швидше, швидше!
— Більше ви не маєте запитань, сер? — спитав тюремник.
— Не маю, — відповів містер Броунлоу. — Якби я міг сподіватися, що він прийде до пам'яти, зрозуміє…
— Ніщо вже не допоможе, сер, — мовив тюремник, похитавши головою. Краще лишіть його.
Двері камери відчинилися, і вартові ввійшли.
— Поспішай, поспішай! — кричав Феджін. — Обережно, але не так мляво. Швидше, швидшє!
Вартові вирвали Олівера з його обіймів і відтягли його назад. З диким криком він почав вириватися і боротися з раптовою силою одчаю; його крик проривався навіть крізь товсті камінні стіни й переслідував їх аж до самого подвір'я.
Але вони від'їхали не одразу. Це жахливе видовище так вразило Олівера, що він мало не зомлів і так ослаб, що якийсь час не мав сили стати на ноги. Тому вони затрималися у в'язниці годину або й більше.
