наче голосомъ плаче, а витерь той голосъ розносить по морю. — Що спивають?
Та вже жъ не що друге икъ «со святыми упокой»! -бо звисно, погибаемо у мори безъ сповиди святом....
Такъ ни-жъ, Богъ миловавъ, -не погибли.
А дали тихше та тивше. Скоро й витеръ замовкъ, не чути ни «со святыми упокой», ни плачу не чути. А мы все таки носимось ще по морю-тильки вода кругомъ та небо безкрае синіе.
Я таки, сказати правду, усе тутъ забувъ-и те, де я, и те, що зо мною, и мои дудки невесели, и лита давни, молодій-усе забувъ, усе одійшло кудысь то далеко-далеко. Наче-бъ то й горенько мое заснуло у синему мори мовъ та сповита та заколихана дитина.
«Браво! браво»! заревпло кругомъ.
Я наче-бъ-то прокинувсь и серце мое прокинулось. Що за нечиста мати!-Тысячи рукъ плещуть, а люде гукають якъ дики на великдень.——«Чи не воскресъ справди Христосъ»? думаю.
«Ни—се правда воскресла:-—давно тебе,—думаю,— бабусе, не бачнли»....
«Може теперъ у мене й на серци полегшае и про домовину трохи забуду».
«Сарасате, Сарасате»! мовъ витеръ по высокій трави, гоминъ прокотився.
А тутъ якъ загримостить гримъ, такій гримъ, наче-бъ то саме небо резверзлось.
Коли-дивлгюсь — выйшло щось маленьке соби, чор-
